Тонке відчуття гумору та ігрової паузи

#бібліотеки_Соломянки #бібліотека_13 #бібліопідвальчик_на_відрадному #бібліотека_і_карантин #бібліотека_onlinе#актори_україни#микола_гринько

   "Тонке відчуття гумору та ігрової паузи" Миколи Гринька.

   Старому столяру Джузеппе на прізвисько «Сизий ніс» попадається колода, з якої він збирається зробити ніжку для столу. Але колода запищала людським голосом і Джузеппе подарував її своєму другові, шарманщику Карло, щоб той вирізав дерев'яну ляльку. Карло зробив ляльку, назвавши її Буратіно.    

   Ось тут почались пригоди..

 Впізнали? Вірно. Це сюжет відомого білоруського фільму- казки 1975 року Л. Нечаєва "Пригоди Буратіно", перегляд якого підготувала бібліотека 13 до 100-річчя з дня народження народного артиста Української РСР Миколи Григоровича Гринька. Адже саме він так проникливо зіграв головну роль у цьому фільмі.

   Микола Гринько народився в Херсоні в акторській сім'ї. Його батьки грали в трупі робітничо-селянського пересувного театру. Хлопчик з дитинства знав, що він теж обов'язково стане актором.

   У школі М. Г. Гринько навчався легко та охоче. Багато читав. Своє дозвілля, як і в ранньому дитинстві, віддавав театру.

Всі плани зруйнувала війна...

   На фронті Микола служив стрільцем-радистом на бомбардувальниках дальньої дії. Гумор, добрість, компанійська вдача Миколи Гринька приваблювали людей. Його дотепні жарти були необхідні однополчанам, як хороший фільм, як довго очікуваний лист з дому. Він співав сатиричні куплети, танцював, копіював відомих виконавців, їздив у сусідні військові підрозділи з концертами. У 1943 році його було призначено начальником офіцерського клубу, де він здобув свій перший режисерський досвід.

   Після закінчення війни Микола Григорович здійснив свою мрію. Починаючи з 1946 року, він працював спочатку помічником режисера, а потім актором в драматичних театрах Запоріжжя і Ужгороду. Почав поступово грати провідні ролі. З 1955 року Микола Гринько став актором і художнім керівником Київського естрадного оркестру «Днiпро».

   Дружина Айше у своїх мемуарах згадує: "У Києві організовували естрадно-симфонічний оркестр і набирали музикантів. Організовував його композитор Євген Микитович Зубцов. Дуже талановита людина, винятковий симфоніст, він знав і поважав джаз, працював розумно, сердито, фанатично. А я на той час була ще студенткою. Молодий музикант академічного стилю — і раптом потрапляю до неочікуваного нового світу музики, жанру, роботи скрипаля.

   Взагалі, жінок не хотіли брати, запросили мене на оглядини і тільки після цього взяли. А Гринько в той час був на гастролях зі своїм театром із Запоріжжя. І ось зовсім випадково його і його друга Григорія Антоненка взяли до оркестру, у них уже був великий стаж конферансної роботи. Під час репетицій вони смішили нас, а на концертах легко захоплювали публіку, швидко перетворилися на її кумирів. Ось у цьому джаз-оркестрі ми і познайомилися... Як це було... Цікаво, радісно, шумно, але починали працювати він сам по собі, я сама по собі."

   У кіно Микола Гринько дебютував в 1951 році в невеликій ролі Бунтаря в історико-біографічному фільмі Ігоря Савченко "Тарас Шевченко". Проте в подальші десять років він практично не знімався.

   З 1963 року Микола Григорович стає актором кіностудії ім. А. Довженко, і починаючи з наступного року, повністю перемикається на кіно. Проте на рідній студії імені Довженко його знімали дуже мало (кінопоема «Тіні забутих предків», героїчна драма «Загибель ескадри», комедія «Стьобання-доріжки» і деякі інші). Та і в цих фільмах йому не запропонували жодної головної ролі. Написаний ним сценарій по "Вкраденому щастю" Івана Франка шість років валявся в студійних кабінетах і був покладений "на полицю". Йому так і не вдалося зіграти Дон Кіхота...Це була заповітна мрія. На жаль, запрошення від Резо Чхеїдзе надійшло тоді, коли Микола Григорович віком та станом здоров'я вже не міг узятися за роль. Актор розумів, що навіть на проби режисер покликав його лише знаючи про мрію актора. Чхеїдзе дав можливість Гринькові побути три дні Дон-Кіхотом на знімальному майданчику — і три дні захоплені глядачі на грузинській кіностудії аплодували Миколі Гриньку. Чхеїдзе зберіг відзняті проби.

   Дон Кіхота він все ж зіграв — це коротенький, на хвилинку епізод у фільмі «Пригоди у місті, якого немає».

   "Будучи за природою людиною м'яким, соромливим, трохи замкнутим, Грінько здібний до найнесподіваніших метаморфоз. Якщо робота його захоплює, актор миттєво перетворюється", - говорив про нього режисер Геннадій Полока. Його стали запрошувати зніматися до Болгарії, Чехословакії, Німеччини, Норвегії. Траплялося, він за добу встигав відзнятися в трьох-чотирьох картинах.

"Він любив свою справу. З повним сумлінням, з повною віддачею, не жаліючи себе робив її, і це було на першому місці, і це його девіз. Хоча за вдачею Гриня був людиною сором’язливою. Дуже соромився, коли його діймали з автографами", - згадує дружина.

   "Був сухий і жилавий, але сильний. Ось ми ідемо по Червоноармійській, і з гори спускається машина без водія. Гринько відпускає мою руку, кидається за машиною і тримає її. З його виразкою! А якщо десь якась бійка — Гринько мене кидає і біжить розбороняти. Але це по-молодості. І якщо я іронізувала з цього приводу, він казав: «А мій дідусь на своїх плечах рояль затягував до квартири». Тобто в діда пішов."

   У 1970-х режисери відкрили нову грань таланту актора: величезне почуття гумору, потяг до імпровізацій та відмінну пластику. Особливо ці якості помітні в дитячих фільмах, де він чудово рухався і співав. Багато поколінь знають і люблять його як тата Карла з фільму-казки Л.Нечаєва «Пригоди Буратіно» (на цю роль його не хотіли брати через високий зріст, але Нечаєв відстояв).

   Згадаймо цю чудову за вдачею і талановиту за фахом людину - Миколу Григоровича Гринька - переглядом відеопрезентації бібліотеки 13

та відомого білоруського фільму- казки 1975 року Л. Нечаєва "Пригоди Буратіно".

https://youtu.be/o92uf4wtCiw