Микола Степанович Вінграновський (1936–2004) - постать унікального масштабу в українській культурі ХХ століття. Поет-новатор, прозаїк, кінорежисер, сценарист і неперевершений кіноактор, він належав до блискучої плеяди шістдесятників - покоління, яке у 1960-х роках розбудило національну свідомість і наповнило українське слово європейським та світовим диханням.
1. Стежками долі: від Богополя до кіноолімпу
Народився Микола Степанович 7 листопада 1936 року в селі Богопіль (нині у складі міста Первомайська) на Миколаївщині, в мальовничому Побужжі. Дитинство припало на суворі роки воєнного лихоліття та повоєнної руїни, що загартувало його характер.
Доля зробив крутий поворот, коли після закінчення школи та вступу до Київського театрального інституту його помітив великий Олександр Довженко. Майстер розгледів у кремезному, талановитому юнакові майбутнього генія і забрав його до москви - до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) на режисерський факультет. Довженко став для Вінграновського духовним учителем на все життя, живим орієнтиром любові до України та мистецтва.
Найяскравішою акторською роботою молодого Вінграновського стала головна роль Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ» (1961, за сценарієм О. Довженка, режисер Ю. Солнцева). Ця стрічка здобула тріумф на міжнародних фестивалях, зокрема в Каннах, а образ, створений Миколою Степановичем, вразив глядачів глибиною та внутрішньою шляхетністю. Згодом він самостійно зняв низку художніх і документальних фільмів («Світ без війни», «Первінка», «Сіроманець» тощо).
2. Космічність і плоть поетичного слова
У літературу Вінграновський увірвався стрімко й потужно. Його перша поетична збірка «Атомні прелюди» (1962) стала справжнім літературним вибухом. Читачі та критики одразу відчули: в українську поезію прийшов голос небаченої енергетики.
Поезія Вінграновського поєднувала космічний масштаб мислення із земною, майже осяжною пластикою рідної природи та хліборобського побуту. Його вірші вільні від будь-якої кон'юнктури, вони дихають стихією степу, вітрів, річок і водночас глибоким філософським зануренням у сутність людського «я».
Особливе місце в його доробку займає інтимна лірика (збірки «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «Любове, ні! Не прощавай!»). Це висока сповідь серця, де кохання постає як абсолютна стихія, здатна піднести людину над сірістю буднів.
3. Світ дитинства та прозові шедеври
Окремою сторінкою творчості Миколи Степановича є його твори для дітей. Його дитячі книги («Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Ластівка біля вікна», «Іде кіт через лід») написані з дивовижною ніжностю та повагою до малечі. Він не підщипував інтонації, а розмовляв із дитиною як із рівною, наділяючи світ тварин і рослин живими характерами. Повісті «Первінка» та «Сіроманець» (історія про дружбу хлопчика Сашка й старого вовка) входять до золотого фонду української дитячої прози.
Як прозаїк він також залишив по собі глибокий слід: історичний роман «Северин Наливайко», есеїстику («Чотирнадцять столиць України») та проникливі спогади про Олександра Довженка («Рік з Довженком»).
4. Визнання та вічність
За свою літературну діяльність Микола Вінграновський був удостоєний найвищих нагород:
Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) - за твори для дітей;
Премії Фундації Антоновичів (США, 1993).
Помер митець 26 травня 2004 року в Києві, похований на Байковому кладовищі. Його ім'ям названо школи, вулиці, проводяться літературні читання та наукові конференції.
Дев'яноста річниця від дня народження Микола Вінграновського - це привід наново відкрити для себе його «атомне» слово, яке вчить нас бути вільними, незламними та безмежно закоханими у свою землю.
