Великі постаті України. Леонід Биков

#бібліотеки_Соломянки #бібліотека_13 #бібліопідвальчик_на_відрадному #бібліотека_і_карантин #бібліотека_онлайн 

    "Великі постаті України. Леонід Биков." Згадуючи з екранних фільмів головних героїв Леоніда Бикова, чомусь постає в уяві Олексій з "Альошчиного кохання". Чиста, світла роль. Несміливий, трепетний, доброчесний образ хлопчини, який не знає про кохання нічого і в той же час знає про нього все. Принаймні, відчуває і бачить, яким це осяйне почуття має бути.

    Секрет привабливості Леоніда Федоровича, на мою думку, полягає в тому, що він справді був народним артистом і за типажним обличчям, і за характером світосприйняття. У створених ним образах завжди органічно поєднувалися народна мудрість і гумор, благородство, самовідданість і дивовижна скромність. Його герої завжди були демократичними, не височіли над глядачем, не повчали його, вони уособлювали духовні прагнення простих людей, поділяли його радощі й турботи. І ще — герої Бикова завжди вміли дивитися на себе з усмішкою. Тому акторські роботи Леоніда Бикова знали й любили всі.

    Якби він не створив нічого, крім фільму “В бій ідуть самі “старики” (де в рамках власного сценарію зіграв бойового льотчика “маестро Титаренка”), то однак лишився б назавжди в історії і пам’яті нашій. А були ще живі й природні, як дихання, ролі в “Добровольцях”, в “Альошчиному коханні”, в “Зайчику” і, звичайно ж, у пронизливій картині “Ати-бати йшли солдати”... З 1974-го Леонід Федорович Биков — народний артист України, а з 1977-го — лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка в галузі кінематографа. На фасаді будинку, де він жив останніх чотири роки до трагічної смерті у квітні 1979-го (київське Лівобережжя, Русанівка),— бронзова меморіальна дошка. Його ім’я носять зірка і один з бульварів української столиці (масив Вигурівщина). Йому присвячено фільм Леоніда Осики “...Якого любили всі”. Про нього написано книжку, названу биковським прислів’ям-девізом “Будемо жити!”. Це - геніальна, неперевершена людина, яка не фальшивила ні в кадрі, ні поза кадром. 12 грудня 1928 року у с. Знам'янка на Донеччині народився Леонід Биков. Перші враження: голод, війна, повернення фронтовиків. Леонід завжди мріяв про авіацію, навіть поступив до льотної школи, але через місяць його відрахували за маленький зріст.

    Може, тому популярність і любов глядачів приніс йому фільм "У бій ідуть одні "старики", де Леонід Биков зіграв роль командира ескадрильї Титаренка. Оскільки бюджет картини був невеликим, Биков поїхав до Москви й домігся зустрічі з тричі Героєм Радянського Союзу маршалом Олександром Покришкіним. Ас авіації на одному диханні прочитав сценарій і розпорядився передати на баланс кіностудії Довженка чотири винищувачі "ЯК-18" і чехословацький "Z-326", який зовні нагадував "Месершміт-109". Коли приймали фільм, на очах Покришкіна була роса. Твір став блокбастером: за 5 місяців його побачили 54 мільйони.

    У 1977 році вийшов фільм "Ати-бати, йшли солдати...", у якому Биков зіграв роль єфрейтора Святкина. Знімати цю картину Биков почав ще в 1975 році. Сценарій написали Борис Васильєв і Кирило Раппопорт. Один із тодішніх літературних корифеїв відгукнувся про нову повість Васильєва дуже негативно, після чого автор спалив рукопис. На щастя, єдиний "живий" примірник витягнув із корзини для сміття друг Васильєва Кирило Рапопорт - так з'явився сценарій, за яким Леонід Биков потім зняв фільм. А от рукопис загубився.

    Зніматися в картині Биков не планував. На роль єфрейтора Святкина пробувались багато акторів, але ніхто з них не підійшов. І тоді колеги Бикова заявили: "Льоня, це ж твоя роль. Невже ти не бачиш?" І мали рацію: краще за Бикова цю роль вряд чи хто-небудь зіграв. Зйомки картини проходили під Загорськом у лютому 1976 року й були доволі складними. Стояли люті морози, від яких страждали не тільки люди, але навіть техніка, задіяна в зйомках.

    Зйомки фільму межували з боротьбою з чиновниками. Після цієї роботи Биков, повернувшись до Києва, зліг із інфарктом. Місяць реанімації у Феофанії – і після лікарні Биков поїхав на студію, призначив на наступний день зйомки епізоду "Циганочка з виходом". По півтори зміни сидів у монтажній. Навіть офіційний прийом такого фільму, як "Ати-бати, йшли солдати", в якому не було ніякої політики, ніякого дисидентства, проходив доволі складно. Під час перегляду зморений представник Держкіно зненацька... захропів. Потім, прокинувшись, почав задавати безглузді питання: "А чому це у вашої картини така дивна назва? Якась дитяча лічба..." Слава богу, у присутніх вистачило духу заперечити й відбити багато причіпок та зауважень. Це був новий тріумф режисера й актора Леоніда Бикова.

    У цей час доля нанесла болісний удар. Леонід Биков мав двох дітей: Олеся та Марину. Син повернувся з армії й зв'язався із сумнівною компанією. Коли Олесь зайшов до монтажки й попросив ключ від машини, батько дав без задньої думки. А весела юрба поїхала в Березняки та пограбувала ювелірну крамницю, Олесь стояв "на шухері". Після арешту сина Бикова скосив другий інфаркт. Суд дав грабіжникам по 15 років, а Олеся помістили на рік у психушку. Биков подав заяву на звільнення з роботи, але директор кіностудії відмовився її підписувати. Написав, зареєстрував у секретаря і подав вдруге, але Щербицький вмовив забрати.

    Саме в цей час Бикову була присвоєна Державна премія Української РСР. Коли Леонід Федорович сказав, що не гідний Шевченківської премії і не пішов на її вручення, то Щербицький, який обожнював Бикова, наказав прямо в ліжко доставити премію.

    Всі ці тріумфи, нагороди, звичайно, щиро радували його, але душа митця була неспокійною. Тотальна брехня, догоджання, корупція, що царювала навкруги, не давали йому спокійно жити й працювати. Це друга, після фільму "У бій ідуть одні "старики", самостійна режисерська робота Леоніда Федоровича і... остання.

    10 квітня 1979 р. Леоніда Бикова затвердили на дві ролі у к/ф "Прибулець". Наступного дня він збирався на дачу у Страхоліссі, біля Димера. Марина просила поїхати разом, довго не виходила з машини...

51-річний Леонід Биков загинув у автокатастрофі в 1979 році, через два роки після зйомок у фільмі "Ати-бати, йшли солдати", де його герой гине під гусеницями танка. Різниця тільки у колісному засобі. Він обганяв трактор і виїхав на зустрічну смугу.

    Загинув у той же день, що і прототип його "Смуглянки", тільки на 34 роки пізніше. І на тому ж 46-му кілометрі зіткнувся з ГАЗом, повним таврового заліза. Третій інфаркт стався прямо за кермом. За три дні до цього Іван Миколайчук і Микола Мащенко отримали однакові листи: "Не вірте, що я покінчив життя самогубством!"

    Режисуючи власні похорони, якось написав: "Ніяких оркестрів, будинку кіно і надгробних промов, а то встану й піду". На Байковому, над відкритою домовиною "друга співаюча ескадрилья" врізала "Смуглянку". У ці дні все людство згадує цю велику постать. Згадаємо Леоніда Федоровича і ми. Вашій увазі пропонуємо художній фільм про те чисте почуття, про яке говорили напочатку. У головній ролі - наш Леонід Биков. Гарного перегляду.

https://www.youtube.com/watch?v=RtMb0vMeNn8&feature=share&fbclid=IwAR3xOwxLkgrnVtDrk4kDKyGWD6bfRy2ogNHDlGFlLf0GUptTp_Q7al31Yjw