Батько письменника, який сам був грамотним, намагався попри все дати освіту дітям, вивести їх у люди. Коли хлопець вступив до Ічнянської п’ятирічної школи, то став кращим учнем, здобував право залишитися при школі на два роки стипендіатом для підготовки у Коростишівську вчительську семінарію. Після вступу продовжує займатися самоосвітою, проймається волелюбними ідеями, пише перші літературні твори. По закінченню навчання йде вчителювати в с. Потоки на Канівщині, де виявляє педагогічний талант і любов до дітей. Відкриває вечірні класи для дорослих. Бореться за навчання рідною мовою, через що потрапляє до числа “неблагонадійних”.
У ці роки Степан Васильченко (письменник узяв собі цей псевдонім і саме під цим іменем увійшов в українську літературу) займається літературною творчістю. Молодого вчителя переводять до Богуславської школи на Київщині та через незгоди з місцевим начальством не працює й року. Бере участь у підпільному гуртку, виявляє пропагандистські здібності, цікавиться фольклором, захоплюється творчістю Шевченка та Марка Вовчка, світовою класикою. Вирішує продовжити педагогічне навчання і в 1904 р. вступає до Глухівського вчительського інституту. В цей час країна знаходилась на порозі революції. Студенти включаються у політичну боротьбу, серед організаторів страйку – С. Васильченко.
Але згодом Степан залишає навчання, тому що цей заклад не задовольняє його, не сприяє літературній праці. Працює в школі на Полтавщині, потім переїжджає на Донбас “до живого й шумного шахтарського життя”, де за участь у робітничих демонстраціях у 1905 році він був заарештований. По виході у 1908 році з Бахмутської тюрми С. Васильченко повернувся до Ічні і присвятив себе літературній праці. Через два роки він переїхав до Києва.
Посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, – все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника.
С. Васильченко — письменник народницького спрямування, який відстоював самобутність українського мистецтва, зв'язок із національною традицією. Для творчості С. Васильченка притаманні поетизація національного українського характеру, посилення емоційно-оцінного начала та поглиблений психологічний аналіз. По новому підходить С. Васильченко до теми талантів з народу (“На хуторі”, “На розкоші”, “Упанів”, “Широкий шлях”). Вірячи в потужну потенційну здатність людини села до саморозвитку, письменник зображував своїх героїв переважно в моменти душевного зльоту, коли вони виявляли кращі свої риси характеру. І дійсно, здатність радіти притаманна переважній більшості його героїв. Так, у гуморесці "Мужицька арихметика" (1910) дотепно зображено соціальний конфлікт між різними верствами українського села початку XX ст. Трагедія талановитої людини з народу показана у повісті "Талант" (1924).
Також писав Васильченко п’єси (“На перші гулі” (1911), “Кармелюк” (1927) та ін.), кіносценарії, фейлетони, багато перекладав. В останні роки життя письменник розпочав працю над великою повістю про життя Т. Шевченка “Широкий шлях”, але встиг завершити лише першу частину “В бур’янах”, у якій розповідається про дитинство поета.
Життя Степана Васильченка обірвалося 1932 року в Києві, де він і похований на Байковому кладовищі.
Васильченкове художнє слово - поетичне, народне і національне. Завдяки оцій своїй тріадності, воно як євшан-зілля, цілюще, енергетично дійове: на рівні глибинних клітин підсвідомості відроджує родову пам'ять, змушує замислюватися над питаннями "Хто я?", "Де моє коріння?", "Яка історія моєї Батьківщини?", пробуджує в людині прагнення усвідомити себе духовною часткою свого народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар