С Н І Г О В А Б Д Ж І Л К А
Живе собі дівчинка Даринка, білявенька, з великими зеленими оченятами-виноградинками. «Дарочко моя, мій найкоштовніший даруночок», – казав завжди татко, брав її на руки, легенько погойдував, підкидав до самої стелі і тоді здавався донечці найсильнішим у світі. А зараз татка вдома немає. Мама каже, що він поїхав у зону бойових дій на АТО. Що воно таке – АТО – Даринка, як не намагається, уявити не може. І тільки кожен раз дивується, чому знайомі дорослі так шанобливо дивляться на них з мамою при цьому слові.
Татко поїхав ще влітку, але літо промайнуло так швидко, що Даринка навіть не встигла по-справжньому скучити. Та й що то – літо! Стільки всього цікавезного навкруги! А восени, коли пожовкли перші листочки і полетіло павутиння, татко прибув на кілька днів додому. «Даруночок мій! – казав, погойдуючи її на руках. – Я скоро повернуся назавжди, все буде добре!» Даринка притулялася щічкою до шорсткої таткової щоки, відчуваючи його лоскотливий подих, закривала очі і мріяла, що татко більше вже нікуди не поїде.
Але татко поїхав, а дівчинка несподівано для неї самої почала прислухатися до голосу осені. «Все буде добре! Татко повернеться!» – шурхотіло під ногами опале листячко, і дівчинці ставало так легко-легко, ніби й сама вона була золотавим осіннім листочком, який може перелетіти будь-які відстані і впасти в ласкаві таткові долоні.
Промайнула осінь, і листячко сховалося під пухнастим снігом. Не чутно вже його Даринці, засипала шурхотливі голоси господиня-зима. Сніжок порипує під ногами про своє, і дівчинці потроху стає сумно. Їй дуже хочеться написати таткові листа – але літери такі неслухняні, коли тобі лише п’ять з половиною рочків! А матусю просити незручно – їй завжди ніколи, до того ж вона стала якась засмучена останнім часом, рідше усміхається.
Якось увечері Даринка продмухувала серед морозних візерунків на шибці дірочку, щоб визирнути надвір. Коли дірочка стала завбільшки з монетку, в неї якраз вмістилося око і можна було роздивитися, як надворі літають великі пухнасті сніжинки – ну справжнісінькі снігові бджілки! Літає білий рій, танцює. Одна бджілка взагалі підлетіла близько-близько до вікна і почала витанцьовувати просто перед самим оком. «Люба снігова бджілко, будь ласка, передай привіт моєму таткові!» – подумки скрикнула Даринка, і сніжинка, злегка торкнувшись проталинки, відлетіла від вікна, мов справжній живий лист.
Даринчин татко, важко поранений, вже цілий місяць лікувався у військовому шпиталі. Лежав і дивився у вікно, яке відчистила від крижаних візерунків добросердна медсестра. Надворі щось витанцьовували легкі сніжинки, і раптом він виразно побачив у рухах однієї з них живе послання: «Татку, я дуже скучила, повертайся скоріше!». Це було так несподівано, так неймовірно казково, як буває лише на Новий рік. «Дякую тобі, маленька снігова бджілко, – прошепотів татко, і йому здалося, що біль від важкого поранення відлетів разом з білим бджолиним роєм.
Ц Я Т О Ч К А
Нещодавно з’явилася в Даринки нова подруга, Тетянка. Вони однолітки, разом бавляться у дворі, обидві жваві та сміхотливі. А ще в Тетянки є Цяточка – маленька біла мишка. На голівці у неї біля вушка руденька цяточка, трохи схожа на зірочку. А так вона біла-біла, ніби порцелянова. Навіть Дарчина бабуня, яка терпіти не може мишей взагалі, змушена була визнати, що Цяточка надзвичайно гарненька. Мишку Тетянці у подарунок принесла мама. «Ось, доню, – сказала, – матимеш кого доглядати. Буде тобі маленька подружка». Так і вийшло: подружилися відразу, та й клопоту з Цяточкою зовсім небагато.
А жила тоді Тетянка з мамою у Щасті. Так-так, у самому Щасті – найщасливіші у світі люди. Будинок їхній був чепурним, на самій околиці, а навколо стільки бузку росло, що можна заблукати. Та щось незрозуміле стало відбуватися навкруги, Тетянка з матусею вряди-годи ховалися в підвал у сусідньому домі, єдиному на всю вулицю. Мама казала, що в домі ставало небезпечно. Цяточку Тетянка завжди брала з собою, клала у коробку на м’яку хусточку, щоб їй там було, як у колисці.
Якось восени мама прибігла, підганяє: «Швидше, швидше!» Тетянка шукає Цяточку, а вона заховалася десь – і нічичирк. Довелося її залишити. У підвалі мама приголубила донечку, сльози витерла, і та заснула в матусі на колінах. А коли прокинулася і всі разом пішли додому, то виявилося, що в будинку не залишилося жодної цілої шибки. Самі рами, подекуди скалки стирчать. Мама обійняла Тетянку, а їй не страшно, тільки думає, де тепер Цяточку шукати? Скрізь мотлох якийсь розкиданий, скло подекуди блищить. Онде біля ґанку ціла купа назбиралася, зверху неї лялькова червона машинка, а поряд щось незрозуміле, зелененьке, мов паросток. Дивиться дівчинка – а й справді травинка чи квіточка з’явилася, і ніби на очах більшає. Вона туди, сміття розкидала, а під ним – Цяточка, та ще й жива! «Це ж треба таке, – витерла сльози матуся, – сама цяточка, і серце, як цяточка, а стільки тепла, що восени землю зігріла і травинка виросла…»
Тепер Тетянка з мамою живе разом з рідною тіткою, в будинку поряд з Даринчиним. Звичайно, Цяточка також з ними. З нею так гарно гратися – вона м’якенька і дуже ласкава. Даринка пригощає мишку печивом – сама не з’їсть, бо так хочеться Цяточці смачненького принести!
С О Н
Звичайнісінький ніби сьогодні день, а в Даринки настрій святковий. Срібною хвилькою розкочується по кімнаті її сміх – а все через отой сон. Взагалі-то сни приходять у гості до Даринки досить часто, майже щоночі. Але такого ще не було. Цієї ночі прийшов святий Миколай і подарував чарівну паличку – на цілу годину! Проте здійснитися могло тільки одне бажання, але – будь-яке. Іде Даринка стежкою свого сну через квітник, а там кожна квітка – окреме бажання. Одна – торт величезний, друга – сукенка, найвишуканіша у світі, мов у королеви. Та й чого там тільки немає – очі розбігаються. Сюди б її найкращу подружку Орисю, хай подивиться. Бо вона така сумна стала, не усміхається майже. А вчора сказала під великим секретом, що її мама вже давно не отримує повідомлень від татка і потайки плаче вночі. Орисин татко, так само, як і Даринчин, на отому АТО. Може, Орисі сподобалося би в Даринчиному сні, і стала вона трохи веселішою.
Спішить Даринка стежкою, а час поряд іде, від години вже майже нічого не залишилося, треба швидше вибирати. Торт? Сукню? Нову розкішну ляльку? Раптом бачить – росте неподалік скромненький чорнобривчик, а в ньому щось дуже схоже на конверт, в якому листи надсилають. І голівкою Даринці киває, ніби каже: «Поглянь, будь ласка, на мене». Ой, та це ж лист від Орисиного татка! Торкнулася Даринка чорнобривчика чарівною паличкою – і прокинулася.
Від того-то і весело сьогодні Даринці, тому і розкочується по кімнаті срібною хвилькою її сміх. Бо знає вона: озветься Орисин татко і скаже, що живий і здоровий. А потім, коли обидва татка повернуться додому, вони зберуться всі разом, і тоді буде у дівчаток і торт величезний, і сукні розкішні, як у королеви. Аби ж то скоріше…
О Б Е Р І Г
Чомусь кажуть, що домовички можуть жити лише в сільській хаті. Незручно їм у місті, незатишно: і повітря не таке чисте, і гуркоту забагато для таких тендітних створінь. А тут, у звичайнісінькій міській домівці, таки поселився домовичок – і, здається, почуває себе зовсім непогано. Правду кажучи, Даринка на власні очі його жодного разу не бачила, але присутність відчувала напрочуд ясно. Буває, загубиться десь ґудзик чи носовичок, вже і шукати немає де, а прокинеться вранці Даринка – загублена річ поряд лежить, відразу впадає в око. Або молочко з котячої миски вночі хтось вип’є, чи шматочок м’ясця звідти пропаде. Дівчинці, звичайно, не шкода – навпаки! Тільки іноді дуже хотілося глянути хоча б мигцем, який він – домовичок. Але скільки не старалася, так нікого й не побачила. От і вирішила, що він, мабуть, невидимка. Добрий, лагідний, зовсім не страшний, мов її муркотливе кошеня.
Восени, коли почалися перші приморозки, мама стала готувати таткові, який був у зоні бойових дій, черговий пакунок-передачу. Даринка вже трохи звикла до цього слова – АТО – та все одно воно здавалося їй занадто суворим. Треба його якось пом’якшити – і Даринка навіть придумала, як саме. На холоди мама вив’язала їй білий пухнастий шалик. Зробити йому китиці (а вона це вже вміє) і відіслати таткові! От йому і буде м’якіше.
Китиці вийшли на славу – гарнесенькі, білі, як вербові котики. Ввечері Даринка поклала шалик біля себе – хай полежить до ранку, помилує око, доки вона буде засинати. Мама його потім разом з іншими речами запакує. А вранці дивина сталася: у кожній китиці засяяла сонячним промінчиком жовта ниточка. І від цього шалик став ще гарнішим і ніби теплішим. «Це міг зробити тільки домовичок», – здогадалася Даринка, але мамі нічого не сказала: раптом передумає посилати таткові!
За кілька днів Даринчина мама запалила перед образами лампадку і розповіла, що машина з гостинцями для бійців потрапила під обстріл. Все згоріло, уцілів один-єдиний пакунок, для татка – його відкинуло вибуховою хвилею у придорожні кущі. І тепер татко носить Даринчин шалик, як оберіг.
Даринка слухала і думала про теплі сонячні промінчики на китицях. Вона нікому не розкаже, звідки вони з’явилися. Нехай це буде маленькою таємницею. Її і домовичка.
П Т А Х И
Навколо Даринчиної домівки завжди було багато птахів. Узимку прилітали синички поласувати салом, яке мама підвішувала на цупкій нитці поблизу вікна, скоринки хліба на підвіконні зазвичай скльовували голуби та горобчики. Інколи підлітали під самісіньке вікно покрасуватися гарні, мов мальовані, снігурі. Як теплішало, налітало інше птаство – яскраві зяблики, співучі дрозди, поважні граки, улюбленці Даринки ластівки. У травневому пишному бузку зазвичай давав уроки співочої майстерності соловей. Даринка щиро дивувалася, навіщо деякі люди тримають вдома клітки з ув’язненими пташками – надворі завжди таке дзвінкоголосся! І пурхають ці легкокрилі створіння так вільно, граційно, що приємно дивитися.
Поступово дівчинка звикла до пташиних голосів, як до цокоту годинника у великій кімнаті. Мабуть, тому відразу не змогла зрозуміти, що саме так збентежило її того дня. Озирнулася довкола, побачила майже неторкану годівничку і здогадалася – птахи! Їх стало набагато менше: цвірінькнув горобчик і замовк, озвалася коротким зойком синичка. Тільки голуби зібралися у зграйку і щось туркотіли про своє. А назавтра і вони десь поділися – дивно! Мама сказала, що птахам потрібно мирне небо, інакше вони відлітають в інші краї.
Щоб зрозуміти, що воно таке – мирне небо – Даринка довго вдивлялася у височінь: блакитна, як завжди, хмарки такі ж самі, сонечком підсвічені. Одна хмарка взагалі схожа на птаха: крила розгорнула, довга шия до землі тягнеться, ближчає, вже зовсім поряд – руку простягни і торкнешся. І, здається, саме небо щось виспівує. Прислухалася Даринка – таки виспівує. То горобчиком, то синичкою, то соловейком затьохкає. А потім ця велетенська небесна зграя так славно і дивовижно заспівала, що дівчинці самій захотілося заспівати разом з нею.
Здогадалася тоді Даринка: нікуди птахи не поділися, вони просто на деякий час переселилися на небо, щоб зробити його мирним. А потім обов’язково повернуться сюди, на землю. Повертайтеся, любі! МИ ВАС ЧЕКАЄМО!
Ґ У Д З И К
Даринка – дівчинка дбайлива, чепурненька, все в неї до ладу. Книжки не подерті, як у декого, іграшки не поламані. То вона з мамою варенички ліпить, то квіти поливає. «Помагайчику мій, – радо усміхається мама, цілуючи донечку, – клопітлива господинько». Не без того, звичайно, що розіб’ється кухлик якийсь чи молоко збіжить. Мама навіть не дуже й гнівається, бо знає, що то ненавмисне.
Якось гралася Даринка з кошеням, а воно – стриб на стілець та й скинуло з нього на підлогу мамине плетиво. Покотився клубочок ниток під канапу, кошеня гайнуло за ним, Даринка – за кошеням. Поки кошеня витягала, нитки під саму стінку закотилися. Полізла під канапу, а там біля клубочка її стара лялька. Отакої! Витягла і ляльку, а в тієї заплутався у волоссі невеличкий ґудзик. Даринка спочатку навіть очам не повірила: той самий татків ґудзик, через який було стільки хвилювання. Таткові час їхати, машина чекає, а він відірвався і кудись подівся! Так і поїхав татко на оте АТО без одного ґудзика на сорочці.
Обтерла старанно Даринка ґудзик, той і заблищав маленьким сонечком. Тільки скраєчку плямочка якась, ніяк не відчищається. Придивилася Даринка, а в ґудзику ніби таткові очі до неї усміхаються. Дивина! Так до самого вечора і проносила ґудзик у долоньці, вряди-годи позираючи на нього. Вранці прокинулася – і до ґудзика. Блищить маленьке сонечко, а плямочка побільшала, хмаринкою наповзає. Цілісінький день Даринка з тією плямою вовтузилася, чим тільки не чистила – ніяк! Врешті заснула, поклавши ґудзик під подушку. Вранці зирк – а хмаринка вже половину сонечка затягла. І так Даринці стало гірко, що сльозина сама по собі з ока викотилася і скрапнула просто на ґудзик. Затрималася на мить, а потім – на підлогу. І пляму забрала з собою. Яскравіше засяяло маленьке сонечко, як після дощу. І здалося Даринці, що таткові очі усміхнулися до неї вдячно.
Невдовзі мама прийшла додому весела, принесла смачнючий торт і розповіла Даринці, що татко був у небезпечній зоні, ледве вирвався звідти. Зараз нарешті все гаразд, і, можливо, його на кілька днів навіть відпустять додому. Раділа Даринка разом з мамою, а ґудзик з долоньки не випускала. Хай побуде поряд з нею до таткового приїзду. А тоді вже вона його власноруч на таткову сорочку пришиє.
В Е С Н А
Нарешті скінчилася зима, відспівала свою пісню віхола, під весняним сонечком заграв новими барвами день. Дерева полегшено скинули з віття довгий зимовий сон, залишивши лише легку березневу дрімоту. Даринці дуже хотілося припасти вушком до стовбурів, послухати голоси пробудженого соку: «Вес-на, вес-на…» Але зарано ще, навряд чи щось почуєш. Молоденька яблунька, яку позаторік дівчинка посадила разом з татком неподалік від дому, навіть не струсила з гілок останні снігові острівці. Восени Даринка потайки накидала навколо тоненького стовбура трохи опалого листя, щоб деревцю було тепліше, разом з мамою обробила кору розчином від шкідників. От і не змерзло воно взимку, ніби навіть підросло трохи.
Неподалік від яблуньки кремезним козаком укоренився розлогий клен. Це його мідне листя оберігало її коріння від лихих зимових морозів. Даринці здавалося, що міцне кленове гілля особливо ніжно повернуте у бік яблуньки, ніби намагається обійняти тоненьке деревце. Ось і зараз налетів холодний вітер, підняв догори залишки снігу, а клен підставляє віти, намагаючись впіймати останні снігові пелюстки. «Просто як татко і донечка», – подумала Даринка. І раптом відчула себе такою ж самою яблунькою, тендітною і вразливою без надійних таткових рук.
Підбігла дівчинка до клена, притулилася щічкою до шерехатого стовбура і раптом почула: «Вес-на, вес-на…» Усміхнулася щасливо Даринка і, не стримавшись, обняла дерево. А там, де торкнулася потрісканої кори її ніжна щічка, з’явилася маленька крапелька кленового соку, діамантом засяявши на березневому сонці. «Я люблю тебе, татку», – прошепотіла дівчинка. «І я люблю тебе, доню, – веселкою вигравала кленова крапелька, – набирайся сили і рости швидше, Дарочко-яблунько. Нехай зігріває тебе весняне сонечко, мій найкоштовніший даруночок…»
