Павло Тичина "Я утверждаюсь".

Знаменитий український поет Павло Тичина написав в 1943 році вірш "Я утверждаюсь". Вірші були написані в роки Великої Вітчизняної війни, і довгі роки вважалися одним із найкращих творів Павла Тичини. Цей твір вивчають у школах.

В цей час був переломний момент боротьби, тому письменник вирішив своєю лірикою підтримати бойовий дух та показати ненависть до ворога. Вірш був присвячений визволенню Києва.

Основною творчою темою є засудження тієї жорстокості, яка відбувалася з людьми. Війна - це подія, де немає переможців через те, що кожен щось втрачає особисте та найдорожче. Тичина писав цей твір від першої особи, де слова автора йдуть від поета та народу, якому болить за людство та жорстокість фашистів.

Не дивлячись на те, що вірш зображає болість, переживання та страждання, письменник твердо показав свою позицію і непереборність нації. Центральну позицію займає бажання бути вільними, незалежними та сильними. Тичина знає, що ворог буде переможений, а поранена країна ось-ось почне нове щасливе життя. Твір передає неймовірно сильні емоції готовності до бою за своє життя, свободу та країну.

Своєю впевненістю автор переконав кожного, що перемога за нами, а така нація ніколи не вимре. Лірика послужила справжньою мотивацію та вірою в майбутнє. Саме такі слова мужності та переконаності з нетерпінням чекав народ. В поезії можна відчути емоції боротьби, ненависті, войовничості та єдності поета з народом. Тичина зміг повністю передати всі відчуття у творі. Тож, «Я утверждаюсь» має фундаментальне значення в українській історії та літературі.

Продовжуємо нашу рубрику відеочитання творів зі шкільної програми - Павло Тичина "Я утверждаюсь".

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Тевтоніє! Мене ти пожирала,

як вішала моїх дочок, синів

і як залізо, хліб та вугіль крала…

О, як твій дух осатанів!

Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —

та, подавившись, падаєш в тріву…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

а сила знову розцвіла.

Сини мої, червоні українці,

я буду вас за подвиг прославлять,—

ідіть батькам на допомогу й жінці,

дітей спішіте визволять!

Па українських нивах, на російських,

па білоруських — я прошу, молю! —

вбивайте ворогів, злодюг злодійських,

вбивайте без жалю!

Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,

гляджу їх, мов пшеницю ярову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Із ран — нове життя заколоситься,

що з нього світ весь буде подивлять,

яка земля! яке зерно! росиця! —

Ну як же не сіять?

І я сіяю, крильми розгортаюсь,

своїх орлів скликаю, кличу, зву…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Ще буде: неба чистої блакиті,

добробут в нас підніметься, як ртуть,

заблискотять косарки в житі,

заводи загудуть…

І я життям багатим розсвітаюсь,

пущу над сонцем хмарку, як брову…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

а сила знову розцвіла.

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.